неділя, 21 лютого 2016 р.

Київ. Майдан Незалежності 20.02.2016р

Що відбувається на Майдані- своїми очима.
Народу дуже багато, немов повернулись у 2014-й, тільки тепер без шин, барикад, і все тепер по іншому, але ж  і ми тепер інші.
Народ згадує своїх героев, і ніби знову переживає той жахливий час. Все буквально насиченне неймовірною энергетикою боротьби за свободу і гордістю за українский народ.
Священики прошли по вул. Героїв Небесної Сотні (Інститутська) з пам'ятною молитвою за душі  загинувших, зі стелли лунають вірші присвячені вбитим героям. Активісти запалили пам'ятні символічні вогнища в бочках так, як це було два роки тому назад, стовпи потужного світла з прожекторів в кількості 107-ми здіймаються в небо, символізуючи кожного загинувшого  із місця їх смерті. Таке відчуття, що це світло їхніх душ лине з небес освітлюючи нам дорогу.
Все дуже цивілізовано і культурно. Відмінна самоорганізація добровольців, дозволяє зберегти суспільний порядок без жодного поліцейського. Жодного натяку на провокації, сутички, та будь що взагалі,
про  що весь день стараються нам  верещати  якісь сумнівні оратори.
Слава Україні! Слава нашим героям!                                         

               



субота, 20 лютого 2016 р.

Вшанування пам'яті героїв Небесної сотні

19-20 лютого гірка, скорботна дата. В ці дні у Києві на Майдані в важких муках відроджувалась нація. Криваві сутички з бандитською владою закінчилися перемогою Майдану. Ця перемога дісталася дуже важкою ціною. Ціною людських життів.
19 лютого в ліцеї відбулося вшанування пам'яті героїв Небесної сотні. З болем та вдячністю учні, вчителі згадували подвиг героїв.







Вічна пам'ять героям. Герої не вмирають .

пʼятниця, 12 лютого 2016 р.

Семінар 11.02.2016р

У ліцеї відбувся семінар міського методичного об'єднання класних керівників. Програма семінару була змістовна.




Вона спонукала до нових цікавих ідей по впровадженню у освітнє середовище козацької педагогіки.

понеділок, 8 лютого 2016 р.

В пам'ять про Майдан

Минув рік від подій, які розпочалися вранці 18 лютого мирною ходою протестувальників до Верховної Ради, а закінчилися розстрілами протестувальників на Інститутській та втечею Януковича.
В рамках проекту Українського інституту національної пам'яті та Фонду збереження історії Майдану "Майдан: усна історія" ми зібрали уривки із спогадів очевидців тих подій.
Юлія Вотчер, волонтерка медичної служби Майдану
Я чергувала на гарячій лінії в Михайлівському соборі в Трапезній, у мене три телефони, мільйон дзвінків. Тут підходить хтось, кладе мені коробочку, а в ній ще три телефони. Каже: "Будете відповідати". Потім принесли ще один телефон. "Це телефони хлопчиків, які загинули", – каже чоловік.
– Господи, а чого я?
– Ви знайдете правильні слова, ви старша.
І дуже швидко задзвонив один телефон. Я цей телефон взяла в руку і побігла на вулицю, бо там в штабі було багато людей, тісно, гамірно. Швидше на автоматі, ніж готова була щось говорити, я натиснула кнопку і зразу ж чую: "Назаре! (Мама сина шукає) Назаре, Назарику! Чого ти мовчиш?"
А в мене спазм, я не можу говорити, а вона продовжує його гукати. В мене лише якийсь гортанний звук вирвався, і вона тут же: "Ви хто? Де ви поділи мого сина?"
 
Я жодного слова не проговорила, а вона почала кричати, і телефон відключився. Я як стояла, так і сіла на землю: не встати, не піти.
А через якусь мить цей телефон знову задзвонив. Друзі шукали Назара. Тут я вже сказала, що Назара немає, що його вбили.
А він: "Ні, не може бути, ми його тільки-но бачили. Може, він куртку загубив, може, телефон?" І я злякалася, що ж та мама бідна подумає. Бо дійсно, могло й таке бути.
Вони кажуть: "А ви де?"
– В Михайлівському.
– Ми зараз прийдемо.
І прийшли три хлопчики, його друзі.
– А де Назар?
Біля собору під деревом вже лежало вісімнадцятеро загиблих. Всі вкриті якимись ряднами. Ці хлопчики підходять і ніби гортають ці обличчя. Назара не знайшли. Сказати, що це була радість… Я не знаю, це було якесь таке спустошення: Боже, слава Богу.
Чоловік, що поряд стояв, каже: "Смерть змінює обличчя, дивіться по одягу". І вони почали гортати знову. Один хлопчик каже, що ми йому тільки щитки на ноги нові дали. І вони впізнали ці щитки.
Реакція одного з них мене просто вбила. Він впав, вужем крутиться й кричить: "Що я скажу твоїй мамі?!"
Щоб його вивести із цього стану, я за плече взяла і кажу: "Ви з одного села?"
– Так.
– Ти не далеко живеш?
– Не далеко.
– Може попроси свою маму, щоб вона підійшла туди?
А він як закричить: "Як, як я можу це мамі сказати? Я не буду цього робити".
Я кажу: "Ти набери, я її попрошу".
А він: "Ви що, зовсім не розумієте, я ж тут".
Я дійсно не подумала тоді, що якщо Назара вбили, то він в такій же небезпеці.
Але, видно хтось із них все ж повідомив рідним, бо скоро мені подзвонив хрещений батько Назара, і через кілька годин прийшов, а далі вже були невідомі для мене процеси.
Ця перша для мене смерть врізалася мені в серце, увійшла в моє життя назавжди. В ту мить я була готова стріляти. Я того Назара не бачила живим ніколи. Це наймолодша дитина, яка загинула на Майдані.
А через деякий час зателефонував мені батько і попросив, щоб я віддала йому телефон Назара. Той телефон цінності ніякої не мав – побитий, заклеєний лейкопластиром. Він каже: "Це останнє, що тримала дитина в руках". Отаке…
Скільки поранених я бачила, і жоден, ніхто не сказав: "На чорта воно мені здалося? Чого я сюди прийшов?" Ніхто.