понеділок, 8 лютого 2016 р.

В пам'ять про Майдан

Минув рік від подій, які розпочалися вранці 18 лютого мирною ходою протестувальників до Верховної Ради, а закінчилися розстрілами протестувальників на Інститутській та втечею Януковича.
В рамках проекту Українського інституту національної пам'яті та Фонду збереження історії Майдану "Майдан: усна історія" ми зібрали уривки із спогадів очевидців тих подій.
Юлія Вотчер, волонтерка медичної служби Майдану
Я чергувала на гарячій лінії в Михайлівському соборі в Трапезній, у мене три телефони, мільйон дзвінків. Тут підходить хтось, кладе мені коробочку, а в ній ще три телефони. Каже: "Будете відповідати". Потім принесли ще один телефон. "Це телефони хлопчиків, які загинули", – каже чоловік.
– Господи, а чого я?
– Ви знайдете правильні слова, ви старша.
І дуже швидко задзвонив один телефон. Я цей телефон взяла в руку і побігла на вулицю, бо там в штабі було багато людей, тісно, гамірно. Швидше на автоматі, ніж готова була щось говорити, я натиснула кнопку і зразу ж чую: "Назаре! (Мама сина шукає) Назаре, Назарику! Чого ти мовчиш?"
А в мене спазм, я не можу говорити, а вона продовжує його гукати. В мене лише якийсь гортанний звук вирвався, і вона тут же: "Ви хто? Де ви поділи мого сина?"
 
Я жодного слова не проговорила, а вона почала кричати, і телефон відключився. Я як стояла, так і сіла на землю: не встати, не піти.
А через якусь мить цей телефон знову задзвонив. Друзі шукали Назара. Тут я вже сказала, що Назара немає, що його вбили.
А він: "Ні, не може бути, ми його тільки-но бачили. Може, він куртку загубив, може, телефон?" І я злякалася, що ж та мама бідна подумає. Бо дійсно, могло й таке бути.
Вони кажуть: "А ви де?"
– В Михайлівському.
– Ми зараз прийдемо.
І прийшли три хлопчики, його друзі.
– А де Назар?
Біля собору під деревом вже лежало вісімнадцятеро загиблих. Всі вкриті якимись ряднами. Ці хлопчики підходять і ніби гортають ці обличчя. Назара не знайшли. Сказати, що це була радість… Я не знаю, це було якесь таке спустошення: Боже, слава Богу.
Чоловік, що поряд стояв, каже: "Смерть змінює обличчя, дивіться по одягу". І вони почали гортати знову. Один хлопчик каже, що ми йому тільки щитки на ноги нові дали. І вони впізнали ці щитки.
Реакція одного з них мене просто вбила. Він впав, вужем крутиться й кричить: "Що я скажу твоїй мамі?!"
Щоб його вивести із цього стану, я за плече взяла і кажу: "Ви з одного села?"
– Так.
– Ти не далеко живеш?
– Не далеко.
– Може попроси свою маму, щоб вона підійшла туди?
А він як закричить: "Як, як я можу це мамі сказати? Я не буду цього робити".
Я кажу: "Ти набери, я її попрошу".
А він: "Ви що, зовсім не розумієте, я ж тут".
Я дійсно не подумала тоді, що якщо Назара вбили, то він в такій же небезпеці.
Але, видно хтось із них все ж повідомив рідним, бо скоро мені подзвонив хрещений батько Назара, і через кілька годин прийшов, а далі вже були невідомі для мене процеси.
Ця перша для мене смерть врізалася мені в серце, увійшла в моє життя назавжди. В ту мить я була готова стріляти. Я того Назара не бачила живим ніколи. Це наймолодша дитина, яка загинула на Майдані.
А через деякий час зателефонував мені батько і попросив, щоб я віддала йому телефон Назара. Той телефон цінності ніякої не мав – побитий, заклеєний лейкопластиром. Він каже: "Це останнє, що тримала дитина в руках". Отаке…
Скільки поранених я бачила, і жоден, ніхто не сказав: "На чорта воно мені здалося? Чого я сюди прийшов?" Ніхто.

Немає коментарів:

Дописати коментар