Довідка:
- Червона армія (повна назва – Робітничо-Селянська Червона Армія – загальновживана назва Збройних сил Радянської Росії та СРСР з 1918 по 1946 роки.
- Радянська армія – офіційна назва колишньої Червоної армії з 25 лютого 1946 до 25 грудня 1991, як у цілому Збройних сил СРСР, так і всіх інших видів збройних сил СРСР у сукупності.
Всю війну з 1941 по 1945 рр. армія Радянського Союзу мала назву «Червона армія», тому всі ветерани цього часу правильно називаються ветеранами червоної армії, а не радянської.
З початком Другої світової війни радянське керівництво не припинило кривавих репресій по відношенню до українського населення. Продовжилися масові репресії просто активних національно свідомих людей, а Друга світова війна прислужилася масовому знищенню українців, якою Москва скористалася повною мірою.
У боях українці використовувалися на найнебезпечніших напрямках і часто без підтримки авіації та механізованих частин. Як приклади можна згадати бойові дії українського ополчення під Москвою, Харковом, при штурмі київських круч “у лоб” через Дніпро, при проведенні Берлінської наступальної операції. І найчастіше “майстром” проведення бойових операцій за участю українських військових частин виступав Г.К.Жуков.
Червона армія і репресивні органи у 1941 р. відійшли з західних територій України, де вони залишили після себе тюрми з тисячами трупів по-звірячому замордованих людей, з розіп’ятими на хрестах священниками, з відвареними у котлах людською шкірою і кістками (тюрми у Львові, Дрогобичі, Самборі, Рівному, Луцьку, Дем’яновому Лазі і в багатьох інших містах і селах Галичини, Волині, а також у Маріуполі та в інших містах України). Така сама картина злочину розкривається по всій території України. У тюрмах, а то й просто “за містом, у лісі”, як у Биківні під Києвом, у Золочеві піді Львовом, гинули тисячі українців, серед яких визначні вчені, діячі культури – цвіт української нації. Лише у Вінниці у 1943 році знайшли до 10 тис. трупів людей, закатованих радянською владою. А скільки ще невідомих місць страшних злочинів, що є фактами геноциду українського народу!
Битва за Дніпро і визволення м. Києва у листопаді 1943 році – це теж одна з трагічних сторінок історії Другої світової війни, де тільки на Букринському плацдармі було вбито 200 тис. чоловік, а у воронках від снарядів стояла кров. Німці з правого берега чинили відчайдушний опір, обстрілюючи радянські війська з мінометів, а радянські полководці намагалися захопити плацдарм без належної артилерійської та авіаційної підготовки, без належних засобів переправи, що знову ж таки спричинило величезні людські втрати.
Зловісну роль у цей час відіграли так звані загороджувальні загони та польові військкомати, які діяли протягом усього часу, поки радянські війська звільняли українські землі від німецьких військ. Так, мобілізованих дядьків-селян, які не вміли навіть плавати, примусили форсувати Дніпро на плотах, зроблених з очерету, у ночвах, на мішках, наповнених соломою. Вони топилися в осінніх холодних водах Дніпра, про що вищому радянському керівництву доповідали: “тысячи были утоплены в реке”.
Були мобілізовані і хлопці віком від 16 років. Їх, практично беззбройних, кидали в бій, де вони й гинули. Цим хлопцям навіть не видавали військової форми та зброї, їх так і звали – “необмундировані”.
Очевидним стає те, що українців мобілізовували не стільки для ведення бойових дій, як для масового “убою” руками німців. Момент жорстоких боїв намагалися використати для продовження геноциду українців, які ніколи не підкорялися загарбницькій політиці Москви і потенційно були готові поповнити лави борців проти радянської влади за Вільну Україну. Так, з січня 1943 до жовтня 1944 року Червона армія втратила 3 млн. 492 тис. 444 солдати. За одну добу гинуло по 65-70 тис. чоловік. Після перетину польського кордону з серпня 1944 до січня 1945 року 600 тис. чол. було вбито і 440 тис. – поранено. До 1 травня 1945 року радянські воєначальники на Зеєловських висотах втратили 700 тис. солдатів.
Смертоносна лавина, знищуючи все живе, двічі прокотилася теренами України: спочатку із заходу на схід, а потім у зворотному напрямку. Україні випала трагічна доля геополітичного центру воєнних дій. Ось що писав з цього приводу Уїнстон Черчілль: “З-поміж усіх народів, які опинилися під владою Німеччини, чи не найбільше постраждав український. Але, разом з тим, він ціною мільйонів своїх представників зробив величезний внесок у перемогу над нею...”.
За різними оцінками, від 8 до 10 млн. наших співвітчизників (точні дані важко обрахувати й донині) загинули внаслідок бойових дій та окупації, 2,4 млн. остарбайтерів скуштували гіркого хліба примусової праці на чужині, з них близько 200 тис. так і не повернулися на Батьківщину.
Так уже склалося, що в тій війні переплелися масовий героїзм радянських воїнів і трудова звитяга трудівників тилу, трагедія геноциду і збройні змагання за національну українську державу, польський національно-визвольний рух і антинацистська боротьба, колаборація і драма полону...
Після зайняття червоними військами території України поряд з масовим набором українців до лав Червоної армії вийшов наказ про виселення всіх українців до Сибіру. Аби послабити національно-визвольний рух і не дати йому поширитися із західних областей України на схід, Москва вивезла в Сибір із західних областей близько 1 млн. осіб, а в Наддніпрянській Україні у 1946-1947 роках виморила третім голодомором близько двох мільйонів осіб. На звільнені від українців місця масово переселяли росіян.
У цих страшних умовах вижити українському народу допоміг непереборний козацький дух, тобто генетична основа нашого народу.
У 1947 році на Західній Україні почалася колективізація, природа якої не властива українцям. Знову посилюються репресії. Депортації людей до Сибіру набирають з того часу особливо масштабного характеру: по кілька сотень тисяч на рік. Для дискредитації Української Повстанської Армії радянські каральні органи створювали спецчастини, які у формі вояків УПА захоплювали села і знищували мирне населення – активістів радянської влади, вчителів, лікарів тощо. Радянські каральні органи своїм завданням вважали не тільки ліквідацію УПА, але і залякування населення.
Москва за весь цей період з 1922 по 1991 роки ніколи не припиняла своєї нелюдської політики стосовно українців. Так, військові сили Радянського Союзу вели бойові дії проти загонів УПА аж до 1956 року; радянським урядом активно використовувалася широка мережа спеціальних психіатричних лікарень для «исцеления» дисидентів; під час радянсько-афганської війни комплектування армії здійснювалося у процентній більшості військовослужбовцями-українцями. Політичні репресії на Україні припинилися лише в 1986 році після аварії на Чорнобильській АЕС, яка, в свою чергу, також завдала величезних втрат українському народу.
І все-таки український козацький дух на теренах України зберігся всупереч всім жорстоким випробуванням. Вистояти нашому українському народу в його тяжкій боротьбі за волю допомогла козацька натура.
Українці «не сиділи склавши руки» у ці роки – вони зі зброєю в руках «боролися за незалежність України», захищали українські села від німецьких і червоних карателів, відстоювали своє людське право бути вільною людиною на своїй землі.
Червоні «визволителі» знову повернулися на українські землі та наступали на Німеччину. «Німецькі відділи, в залежності від старшин, кидали зброю та цілими сотнями ішли в полон, кажучи: "Полон не буде гірший смерти". Для українського вояка ситуація була зовсім відмінна, він мав різний вибір смерти і, мабуть, тільки смерти: міг умерти на полі бою, прийняти смертельні тортури з рук КГБ, сконати голодовою смертю в таборах праці, або потонути в трясовині, якщо задумає втікати одинцем. Щоб пробитися через збройну ворожу заставу, не вистачало, ані людських сил, ані потрібної зброї. Було очевидно, що доля кожному рішила його призначення, і хто скоріше те зрозумів й погодився з нею, йому було легше діяти, боротись чи вмирати».
Згадаймо у ці травневі дні наших братів і сестер, які поклали своє молоде життя «за волю України».
Слава Україні!
Слава українським героям!
Немає коментарів:
Дописати коментар